Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
14 лютого, 2014

Московські надії

Вочевидь, на сприйняття в Росії всього того, що відбувається в Україні, накладають певний відбиток спогади про наші акції спротиву 2011–2012 років. І тут справді є чимало спільного. Наприклад, люди виходять на вулицю й взагалі-то не розуміють, що далі.
Матеріал друкованого видання
№ 6 (326)
від 6 лютого, 2014

 Ми починаємо обговорювати: багато вийшло, мало вийшло, чи довго вони там стоять, чи готові стояти ще, наскільки рішуче налаштовані? Зрозуміло, що рано чи пізно ці вуличні події мають трансформуватися в якісь серйозні, глибокі й масштабні політичні кроки. У Росії вони не трансформувалися ніяк. В Україні вони трансформуються, але... якось не відразу, з великими паузами, не завжди так і не в тому порядку, як про це говорять лідери. І взагалі немає відчуття, що «формування порядку денного», як мають звичку казати політологи, перебуває в руках протестувальників. Таке враження, що порядок денний досі формує Янукович. Захотів перемістити розмову в бік цих драконівських кошмарних законів – і перемістив, ось щойно ніби вдалося їх скасувати. Але він не обговорює те, що нав’язують йому люди на вулиці. Ніби президент увесь час пропонує сюжети, а вулиця на них так чи так реагує. Це якоюсь мірою схоже на те, що діялося в Москві два-три роки тому, і це породжує скепсис.

Але не в усіх. Є люди, цілком ентузіастично налаштовані, які безкінечно говорять про київські події з якимось особливим докором стосовно московських: «Ось, дивіться, як це робиться, бачите, як треба було, а ось ви ні на що таке не здатні, вам і не снилося...» Зрозуміло, що є величезна кількість тих, хто бачить там страшенну небезпеку, смертельну загрозу, зраду, змови й таке інше... Мені здається, що Путін вважає, ніби Україну вже купив. І він якось хоче спитати в того, хто йому її продав: «Ну, і в якому стані товар?». Трохи схоже на ситуацію, коли людина заплатила за автівку, а потім з’ясовується, що машина потрапила в аварію, й покупець запитує: «Агов, хлопче, я тобі заплатив за машину, яка ніби ціла була! А тепер вона якась уже... бита. Як хочеш: або ремонтуй, або міняй, або іншу купуй, але ми так не домовлялися». Інша річ, що Путін, цілком можливо, це ставлення старанно грає. Коли з’ясується, що автівку полагодити неможливо, почнуться інші підходи: спроба або повернути гроші, або домовлятися з новим власником. Не зможеш – будемо з наступними домовлятися. Водночас з’ясується, хто ті наступні. Схоже, що йому сьогодні це так само незрозуміло.

Що ж стосується істерики в російському політичному істеблішменті на кшталт: «Майдан – це бікфордів шнур до Росії»... Коли говориш про істеблішмент, треба бути дуже обережним, бо ніхто точно не розуміє, хто це. Є вузьке коло людей, для яких це, так би сказати, особиста справа, питання їхнього життя й смерті, які чудово розуміють, що за межами нинішнього режиму їх просто не існує: вони натворили тут стільки, що кінець влади означає для них тотальну катастрофу. Відчувають, що цей бікфордів шнур протягнуто крізь штани до їхніх вельми чутливих місць. Тому виступають із такими істеричними заявами. Інша річ, що тут є важливий і відчутний у Росії ефект, який я назвав би самопропагандою. Вони створюють такий пропагандистський потік, самі в нього вірять, самі від нього заводяться ще більше, підвищуючи градус. Може статися замкнений цикл, коли вони є і джерелом, і споживачем цього продукту – продукту життєдіяльності політичного організму. Тому я на це не звертав би уваги. Вони казатимуть дедалі жахливіші речі. Гадаю, що історії про наколоті апельсинки, які ми всі пам’ятаємо з часів помаранчевого Майдану, здаватимуться нам милими добрими анекдотами.

Погляньмо тверезо на ситуацію. Є люди – не вороги української державності, не вороги українського народу, які зараз кажуть: ну ось, здається, в нас з’явився шанс припинити той жах, коли Харків опинився за кордоном, і Суми за кордоном, і Донецьк, і Севастополь. Такі люди в Росії є, їх чимало, і слід про них пам’ятати. Ними керують суто ностальгічні почуття, можливо, навіть без імперської зверхності чи злоби. Хтось у нас сподівається зберегти подальшу можливість експлуатації України в багатьох сенсах – від нерухомості, яка у вас істотно дешевша, ніж у Росії, до транзиту газу впродовж кількох років, доки це ще має значення, до всіляких там нафтових спекуляцій, митних хитрощів і таке інше. А є інші люди, які ставляться до Майдану з надією. Вони розраховують на Україну як на певну модель розвитку, модель розбудови демократичного механізму, яку Росії вдасться наслідувати. До таких належу, наприклад, я.

Про автора:
Сєрґєй Пархомєнко – провідний російський журналіст, видавець, політичний оглядач. Колишній репортер «Независимой газеты», «Сегодня», засновник журналів «Итоги» та «Еженедельный журнал», головний редактор видавництва «Вокруг света». Нині ведучий радіостанції «Эхо Москви». Один із засновників Московської хартії журналістів, член «Комитета 2008». Член Координаційної ради російської опозиції.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено