15 серпня, 2008

Від ідеалізму до самотності

Життя – великий скульптор
Матеріал друкованого видання
№ 33 (42)
від 15 серпня, 2008

 

 Cимволи нашого покоління – прокурена та пропита кухня, бесіди до світанку, доведення прописних істин, що не потребують жодних доказів. Ми навчилися за філіжанкою кави зупиняти час, впадаючи в транс, коли все навкруги зависало в повітрі, пронизане тонкими нитками наших думок та слів. Ми ті, котрі не сприймали копій і шукали оригінали, ми ті, хто не розуміли, навіщо пластмасові квіти, коли навколо багато живих, ми носили щити й забували про мечі, бо воювати – це діло свиняче, ми лише захищалися, захищалися від зовнішнього скаженого світу, й на наших щитах було викарбувано: «Все життя – це пошук самого себе!».
 
Але життя – великий скульптор. Воно обточувало нас і шліфувало, доводило до блиску, і йому здавалося, що ми будемо в захваті. Ми навчилися йти проти власної совісті, брехати, зраджувати, й кожна зрада перетворювалася на зморшку на нашому тілі. Повітряні храми, збудовані в ті далекі часи, коли ми були ще чисті, зруйновано нашими власними руками. Коли руйнували, думали, що це невеличка реконструкція, і от від наших храмів лишилися тільки уламки, які білими хмарами пливуть над містом. А інколи нас убивають у темних смердючих під'їздах або прямо на вулиці. І тоді ми фарбуємо бруківку в червоний колір. Це остання спроба залишити в цьому світі хоч якийсь слід. Нас убивають просто заради розваги, й коли холодна криця входить у наше тіло, а перед очима пролітає все життя, – наші вбивці посміхаються, для них це лише гра... А ще нас забувають, і тоді телефон стає найбільшим ворогом, його мовчання, неначе бритва, що ріже вени, неначе куля, що проситься в скроню. Спочатку ми дивимося на цього пластмасового монстра з якимось благанням, потім із розпачем, потім із ненавистю. Ми нервово час від часу піднімаємо слухавку й чуємо протяжне скиглення зумера. Й усе це перетворюється на повільну смерть... Ми щоразу зазираємо в електронну поштову скриньку й чекаємо листа, і зовсім не важливо, від кого, є лише одне бажання, аби хоч хтось написав, бо в такі хвилини хочеться вірити, що ти не один, що ти хоч комусь потрібний.
 
І от в одну прекрасну мить знову все стає на свої місця. Знову дзвонить телефон і приходять листи. Але ти вже не віриш словам, не віриш листам, бо ти відчув запах самоти, який тебе отруїв.