Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
25 січня, 2014

Звичайний фашизм: болгарська книга й українські реалії

Влада однієї партії; щільне зрощення партійних і державних органів в єдину владну структуру, включно зі зрощенням їхніх фінансів, – і при цьому держава охороняє владну партію; поліційно-репресивні функції проти будь-яких інакодумців, виконувані спільно всіма силовими і правоохоронними структурами, включно із судами; перетворення ЗМІ на підпорядкований владі інструмент пропаганди; встановлення потужного, аж до тотального, контролю з боку державно-партійних органів за приватним життя громадян; використання пенітенціарної системи в політико-економічних цілях…

Це не характеристика чинних вітчизняних реалій і наявних тенденцій розвитку України. Це концептуальна формула, яка у стислому вигляді описує чільні ознаки всіх тоталітарних режимів, незалежно від їхніх прапорів і офіційних політичних доктрин. А міститься вона у книзі болгарського філософа й дисидента (а потім – першого президента демократичної Болгарії) Желю Желєва «Фашизм. Тоталітарна держава». Цей класичний уже твір політичної думки написаний у 1967-му, опублікований у 1982-му, тоді ж вилучений з продажу і «закинутий» у Самвидав, надрукований у перекладі російською один тільки раз – у 1991-му, а українською – лише у фрагментах в різних виданнях на початку 1990-х.

Ясна річ, оскільки книга писалася з розрахунку на легальну публікацію в комуністичній Болгарії (і справді врешті-решт була там опублікована, хоча невдовзі й вилучена, а її автор позбавлений роботи за фахом), то Желєв не міг спеціально звертатися до аналізу комуністичної форми тоталітаризму. Але і без того й читачі, й «компетентні органи» правильно все зрозуміли. А у передмові до вже посткомуністичного видання книги Желєв чималу увагу присвятив схожості та відмінності різновидів тоталітаризму і зазначив: «Між нацистською і комуністичною політичними системами не тільки немає суттєвої різниці, але якщо якась різниця є, то вона не на користь комунізму».

Враження таке, наче кремлівські ляльководи, які смикають за ниточки Януковича, Азарова й Захарченка, уважно прочитали книгу болгарського дисидента і зараз утілюють у життя всі її концептуальні схеми. Втім, враження це, мабуть, оманливе. Просто всі тоталітарні режими схожі один на одного, бо мають спільну логіку виникнення та розвитку, а відмінність між ними – як між чоботами однієї пари: той дивиться трохи ліворуч, а інший – праворуч. Перший – комуністичний, другий – фашистський.

Те, що будує вже майже чотири роки чинна влада України, на комунізм не надто схоже, оскільки за нього, попри розкішне життя верхніх ешелонів номенклатури, пропаганда не втомлювалася забивати баки люду «ленінською скромністю» вождів (бодай і позірною) та «загальнонародною» (реально – корпоративно-номенклатурною) власністю на засоби виробництва. Мовляв, усі ми рівні, бо трудящі, всім нам належать багатства країни, ми всі ними розпоряджаємося а наші вожді – то просто найкращі представники трудящих.

Отож варто уважніше придивитися, яку державу розбудовують в Україні, розгорнувши на столі перед собою книгу Желю Желєва.

«Щоби встановити свою абсолютну ідеологічну монополію в державі, фашистська партія проводить цілий ряд заходів: по-перше, зі знищенням інших партій й організацій вона знищує і їхні ідеології; по-друге, бере під свій контроль усі державні й громадські органи пропаганди (пресу, радіо, кіно, книговидання, публічні збори); по-третє, використовує для поширення фашистської ідеології всі знаряддя і всі можливі засоби пропаганди; по-четверте, встановлює свій контроль над усією системою освіти (від початкової школи до останнього курсу вишу); по-п’яте, за допомогою політичних засобів здійснює ідеологічну ізоляцію країни, щоб виключити можливість проникнення інших ідеологій», - пише автор книги.

Що ж, на щастя знищення інших партій, окрім владної, в Україні не є фактом, проте, по-перше, друга половина ХХ століття довела, що монопартійний режим можливий і за формальної наявності низки інших партій, по-друге, в Італії встановлення однопартійності зайняло понад п’ять років, по-третє, хіба не демонструють неприховане бажання ліквідації опозиції такі не останні в структурах правлячого режиму персонажі, як Чечетов, Добкін, Кернес, Клінчаєв й іже з ними? Принаймні, влада в Україні – попри наявність опозиції – реально є монопартійною і робить усе можливе, щоб одноосібно жорстко контролювати мас-медіа, Інтернет та систему освіти, аби за допомогою цього ізолювати максимально велику частину населення від небезпечного для неї впливу ззовні? І хіба законодавчі положення про «іноземних агентів» не слугують цій же меті?

Желєв цитує положення запровадженого Муссоліні у 1926 році «Закону про синдикати»: «В жодному разі не можуть бути визнані об’єднання, які без дозволу уряду мають які-небудь зв’язки підпорядкування чи залежності по відношенню до об’єднань міжнародного характеру». Те саме в законі сказано і щодо взаємодії з громадськими об’єднаннями інших держав. Схоже на згадане вже положення про «іноземних агентів», чи не так?

Питома риса фашизму, за Желєвим, це «уніфікація всього суспільного життя». А хіба щойно запроваджені в Україні «диктаторські закони», де екстремізмом оголошується, зокрема, соціально-класова боротьба, не є кроком до такої уніфікації? А тісно пов’язана з цим «уніфікація духовного життя» - хіба вона не здійснюється через контроль «Сім’ї» та наближених до неї олігархів за телебаченням, радіо та пресою, а також через цілеспрямовану руйнацію незалежного українського книговидання та культурництва?

Наступна питома риса – «тотальне охоплення населення фашистськими організаціями». Цього, на щастя, також поки що немає. Але тенденція очевидна: наразі маємо ледь не півтора мільйони членства Партії регіонів, тобто найчисельнішу політичну партію Європи («Єдина Росія» більша – 2 мільйони, але ж Російська Федерація – держава євразійська). Отож разом із «Молодими регіонами» маємо 5% дорослого населення України у лавах «партії влади». А якщо додати й «офіційні», лояльні до влади профспілки та різноманітні «казачєства» й «оплоти», то тенденція стане самоочевидною.

Ще одна риса – «перетворення більшої частини народу на натовп». З цим, коли в деяких регіонах влада збирає бюджетників та студентів під загрозою звільнення/відрахування, повний порядок. «На масових зборах «перемішані» тисячі селян, робітників, письменників, інженерів, лікарів, чиновників і студентів… Кожен знає, що його присутність фіксується, що за тим, чи він був чи не був присутній, роблять висновок про його політичну благонадійність. Це і є характерна для фашистської системи примусова добровільність». Чим не описання антимайданів у Харкові та інших містах?

Нацисти на початку свого правління широко практикували «превентивні арешти», за самою лише підозрою у «антидержавній діяльності». З місць такого ув’язнення виросли Бухенвальд, Дахау, Равенсбрюк та Заксенгаузен…

Висновок Желєва полягає в тому, що «знеособлення громадянського суспільства, підпорядкування його державі обов’язково веде до появи концентраційних таборів. Ті, хто не хоче підкоритися контролю фашистської партії та її ідеології, повинні бути ізольовані, щоб не «розкладати» суспільство своїми небезпечними ідеями. Цілком логічно, що абсолютна нетерпимість до самостійних політичного мислення і поведінки знаходить вираження у крайніх формах їхнього придушення». Що ми всі сьогодні й спостерігаємо в Україні…

Розвиваючи свою думку, Желєв зазначає: «придушення особистості в тоталітарній державі повинно мати якесь постійне і переконливе виправдання», спершу йдеться про «внутрішніх ворогів», потім виникає «постійна необхідність у надуманій зовнішній загрозі» та пошуку «іноземних агентів». Увімкнімо провладні телеканали, відкриймо провладні газети, знайдімо в Інтернеті виступи депутатів-«регіоналів»: хіба вони не кричать  на кожному кроці про таку загрозу (ясна річ, з боку демократичного світу) і про таких агентів (ясна річ, не російських чи білоруських)?

Наступне, про що пише Желю Желєв – що за тоталітарного ладу «роль парламенту перетворюється на суто формальну. Його робота втрачає сенс, а оскільки він продовжує існувати… його призначення полягає в тому, щоб виконувати роль фасаду, створювати ілюзію, що у відповідній державі нормально функціонує правова система». І далі: «Вибори в фашистській державі – лише одна з багатьох політичних комедій. Логічно було би, щоб у державах такого типу взагалі обходилися без виборів, тому що успіх фашистської партії абсолютно гарантований. Вона не може програти вибори ніколи». Процедура «ухвалення» 16 січня «диктаторських законів» та їхній зміст показують, що і цей рубіж в Україні успішно досягнутий, і якщо ще не перейдений, то тільки завдяки масовому спротиву українців.

Є й інші типологічні риси фашистської держави: тотальне стеження (цього в Україні спецслужби тільки навчаються, але ж і Гестапо не зразу постало), брутальна пропаганда (тут дехто здатен позмагатися з доктором Геббельсом), самоізоляція країни (відмова від євроінтеграції і поставлені на край розриву відносини з ЄС), важлива політична й економічна роль пенітенціарної системи (тут залишилися живими ще радянські традиції ҐУЛАҐу, а в разі повномасштабного запровадження «диктаторських законів» кількість політв’язнів зросте до десятків тисяч), пов’язаність основної маси населення краговою порукою співучасті у злочинах (у Києві лікарів змушують видавати «Беркуту» поранених маніфестантів) тощо.

«Але фашистська партія не несе відповідальності ані перед ким. Вона, в якій сконцентрована вся влада, доля держави й суспільства, не відповідає ані перед ким», - резюмує болгарський мислитель. І це випливає не тільки з суто об’єктивних причин – перетворення виборів на пародійне шоу, а парламенту – на «живий труп», уніфікації номінально незалежних мас-медіа і «зачистки» всього суспільного простору, а й із ідеології правлячої політичної сили. Вона вважає себе апріорі непомильною, а її лідери поводяться як «вищі істоти», як утілення надземних чеснот. Що ж, виходить, намісник Києво-Печерської Лаври Павєл (Лебедь) цілком закономірно, в річищі традиції, порівняв 22 січня Януковича з Христом, причому зробив це якраз після вбивства «Беркутом» двох протестувальників…

От тільки відповідальність насправді таки настає – не випадково Желю Желєв щедро цитує у книзі «Фашизм. Тоталітарна держава» матеріали Нюрнберзького трибуналу щодо злочинності не окремих проявів, а самої сутності тоталітарного режиму.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено